Ідея про те, що людина повинна спочатку повністю зцілитися, а вже потім вступати у стосунки, звучить красиво. Спокійно, як план. Спочатку розібратися з собою, позбутися внутрішніх конфліктів, навчитися не залежати від інших, а вже потім йти в напрямку близькості. Проте психоаналіз, теорія прив’язаності та сама практика психотерапії показують значно складнішу картину. Людина не розвивається у вакуумі. Багато того, що ми називаємо травмою, народжується між людьми. І багато того, що ми називаємо зціленням, також відбувається між людьми.
Психоаналіз від самого початку виходив із того, що людська психіка формується у стосунках. Ми приходимо у світ не як завершені особистості, а як істоти, чия здатність відчувати себе живими, цілісними та безпечними виникає через досвід контакту з іншими людьми. Недарма Віннікотт писав: «Не існує такого явища, як немовля». Існує немовля і той, хто про нього піклується.
Саме тому багато наших внутрішніх конфліктів залишаються непомітними доти, доки поруч не з’являється хтось важливий. Людина може роками вважати себе незалежною, зрілою та емоційно стабільною. Але варто закохатися, прив’язатися або зробити когось значущим для себе, як раптом оживають страх втрати, ревнощі, сором, потреба у підтвердженні власної цінності, труднощі з довірою чи, навпаки, страх близькості.
Не тому, що попередня робота над собою була марною. А тому, що деякі частини психіки стають доступними для усвідомлення лише у присутності Іншого.
Теорія прив’язаності говорить про це іншою мовою. Джон Боулбі показав, що відчуття безпеки не виникає в ізоляції. Воно народжується з досвіду стосунків, у яких нас бачать, чують і витримують. Ми вчимося довіряти собі через досвід того, що колись хтось був достатньо надійним для нас. Ми вчимося регулювати власні почуття тому, що колись хтось допомагав нам витримувати їх.
Проте було б спрощенням сказати, що стосунки автоматично лікують. Вони можуть не лише зцілювати, а й ранити. Можуть створювати нові травми або відтворювати старі. Сам факт близькості не гарантує розвитку. Значення має якість цих стосунків, здатність двох людей витримувати складність, розчарування, відмінність і неминучі конфлікти, які виникають між ними.
Саме тому психотерапія займає особливе місце у процесі психологічних змін.
По суті, терапія також є стосунками. Не дружбою, не партнерством і не сімейною близькістю, а особливим типом людського зв’язку, в якому поступово починають проявлятися наші звичні способи бути поруч з іншими людьми. Ми приносимо в кабінет свої страхи, очікування, потребу в любові, залежність, недовіру, образи та фантазії. Ми приносимо туди не лише свої історії, а й себе самих.
Біон вважав, що здатність думати про власні переживання виникає не сама по собі. Спочатку потрібен хтось, хто здатен витримати наші емоції, осмислити їх і повернути нам у формі, з якою можна жити. Саме тому терапевтичні стосунки можуть ставати настільки трансформуючими. Вони створюють можливість пережити новий досвід контакту там, де раніше були лише самотність, тривога або захист.
Терапія є простором, у якому людина може краще зрозуміти себе і поступово розвинути здатність до більш живих і зрілих стосунків за межами кабінету.
Можливо, питання полягає не в тому, чи достатньо ми зцілені для стосунків. Повністю «готових» людей, ймовірно, не існує. Значно важливіше інше: чи здатні ми залишатися у контакті з собою та з іншими людьми, коли неминуче стикаємося зі своїми вразливими місцями.
Можливо, зрілість полягає не в тому, щоб одного дня відчути себе повністю готовими до близькості. Можливо, зрілість — це погодитися на те, що частину себе ми будемо відкривати лише в присутності іншої людини. І що деякі питання нашої психіки неможливо вирішити заздалегідь, тому що вони виникають лише тоді, коли нам справді є кого втратити.