Юлія Зуєва

Психоаналіз це особлива філософія, етика, певний спосіб мислення та форма психотерапії, яка дозволяє суб'єкту вийти на позицію абсолютної чесності із самим собою. Завдяки цьому вирішуються конфліктні питання у психічному житті. Психоаналітичний процес подібний до ювелірного ремесла. Він не швидкий, не легкий, але в результаті, за достатнього бажання та цілеспрямованості, може вийти щось дивовижне та унікальне.

Я працюю із дорослими. Основним інструментом у моїй роботі є мова. Насамперед це мова того, хто прийшов із запитанням.

Коли я працюю з парою, мов стає три: його, її — і та третя, спільна, яку двоє створюють між собою. У міжнародних парах це чути особливо виразно: за кожним словом стоїть не лише людина, а її культура, історія, досвід роду. Моя робота — допомогти цій третій мові зазвучати, щоб двоє могли почути одне одного навіть там, де здавалося, що говорять різними мовами.

Більшість людей приходять не тоді, коли стає нестерпно, а тоді, коли помічають: те, від чого вони тікали все життя, чомусь знову поруч. Той самий тип партнера. Та сама сварка іншими словами. Те саме відчуття, що тебе не чують, — у новій кімнаті з новими людьми.

Ми схильні думати, що це з нами стається. Найчастіше це те, що ми, не знаючи того, відтворюємо.

Якщо ви впізнали тут себе — може, вже час наважитись на розмову.

У певному сенсі питання «що означає бути психоаналітиком» — частково про те, що ми робимо. Як психоаналітики, ми проходимо дуже тривале навчання, яке, по суті, готує нас до розвитку того, що Кітс називав «негативною здатністю» — тобто здатності заспокоїти себе всередині, щоб створити простір і справді спробувати пізнати того, хто перед нами, і що з ним відбувається.

І це, власне, те, чим є емпатія: ти приглушуєш себе і створюєш місце для іншого. Ти використовуєш власну емоційну систему, щоб з’єднатися з ним і подумати разом. Ідея полягає в тому, щоб приглушити внутрішній шум, налаштуватися, справді спробувати пізнати того, хто перед тобою, і дозволити його несвідомому проявитися.

Ти створюєш простір, у якому можуть з’явитися речі, про які він сам не здогадувався. І коли це відбувається — ти справді пізнаєш людину. І починаєш про неї піклуватися.

Навчитися цьому — тривалий процес. І проходить він саме через власний аналіз і психотерапію, а потім, під час практики, через супервізію.

І, мабуть, найважче в цьому навчанні — не оволодіння технікою, а поступова відмова від того, до чого психіка чіпляється найбільше: від бажання знати наперед, класифікувати, впізнавати знайоме там, де насправді присутнє незнайоме. Власний аналіз навчає саме цього — витримувати періоди, коли ти нічого не розумієш, коли пацієнт незрозумілий навіть самому собі, і не заповнювати цю порожнечу передчасною інтерпретацією чи заспокійливим поясненням.

Біон називав це reverie — станом, у якому аналітик дозволяє собі приймати непереварені, несформульовані фрагменти досвіду іншого, не поспішаючи надавати їм форму. Це не пасивність. Навпаки — дуже активна внутрішня робота, яка потребує витримки, дисципліни й, значною мірою, довіри до процесу, який ти не контролюєш.

І тут криється парадокс нашої професії: що краще ти підготовлений технічно, то менше технічного втручання насправді потрібно в кімнаті. Присутність — справжня, не награна — важить більше за будь-яку інтервенцію. Пацієнт відчуває різницю між аналітиком, який слухає, щоб відповісти, і аналітиком, який слухає, щоб дозволити з’явитися чомусь новому.

Супервізія в цьому сенсі — не контроль якості роботи, а простір, у якому аналітик може побачити власні сліпі плями, власний контрперенос, що заважає йому чути. Бо ми теж носимо в собі шум — і завдання не в тому, щоб позбутися його остаточно (це неможливо), а в тому, щоб навчитися його впізнавати й не плутати зі змістом, який приносить пацієнт.

Працюю з дорослими та парами, включно з міжнародними й міжкультурними, онлайн. Українською, англійською.